неділя, 17 грудня 2017 р.

Києве мій

Я вже й не знаю чи можу я на той Київ яким я його побачила в останній відпусці сказати, що це моє місто, чи це вже не те місто і не ті часи... Колись, здається, я знала в українській столиці кожний куточок, назви майже всіх вулиць. Я була сповнена енергії і драйву. Мене цікавило все. Місто було у моєму уявлені величезним і величним. Сьогодні, четверть століття піздніше, у Києві в два рази більше ліній метро, не знаю на скільки більше нових станцій, дуже багато вулиць мають іншу назву. Алеж Київ здається мені таким маленьким, як і домівки, квартири - не знаю чому так, може тому що зараз для мене відчинений весь світ, а в порівнянні зі світом одне місто - це тільки крапка на мапі. Хрещатик хоч і тримає марку широкої вулиці у центрі, пішоходного бульвару на вихідні, алеж залишається в тих післявоєнних 50-х, коли він відбудовувався.
... а війна, їй наче немає кінця, вона в повітрі, в прапорах, в думках, якась безкінцева боротьба.
 
У пішої відстані пам'ятками недавні події, горілі будівлі і революційні, недавно відновлені графітті.

 
Йшов дощ, ми спустилися під землю, а нам нове, своє місто, бутік на бутіку, можна гуляти кілометрами, їсти, пити, купляти їжу-, чіпси, напої-каву, квіти, вино-горілку чи сувеніри, можна принести на ремонт взуття чи роздивлятися каблучки, приміряти вишиванку, чи потримати в руках розписанного пентріківкою глечика.
Начеб-то і не довго були внизу, алеж коли як кроти вилізли на поверхню перед очима, вже була темінь и і ілюмінація. Не зрозуміло для кого відреставрированний ЦУМ. Колись стояли там в черзі за дефіцитами. Суші на весь верхній поверх, азіати з ноутбуками за столиками, шампанія бар, устриці, віно по таких цінах, що ті Jamson віски по 5 тисяч євро за пляшку в Ірландіі про які я розповідала влітку, можуть сховатися. Скрізь охорона. Дезайнерський одяг і черевики. Лениві тінейджери на подушках на у пейнхаузі.
На другий день ми були у родичів, розповідали про центр, вони кажуть, що ми там вже кілька років не були, останій раз ще на Майдані, коли все горіло.


Чому я на початку написала, що не знаю моє це ще місто чи ні. Я завжди була впевнена, що в Київі у мене ніколи не буде проблем з ночівлею. Мене скрізь начеб-то чекають і приймають з розхопленними руками, які б часи не були... А цей раз я ще в Німеччині почала шукати квартиру в інтернеті на 2-3 ночі, десь біля нашого університету, щоб пройтись по парку КПІ з метро до гуртожитка, вночі, як колись, поїсти сосісок з млинціми у столовці. Забронювати з сотен пропозицій не вдалось ні одної. Якщо я у Німеччині щось броную, то написавши 30 повідомленнь я отримаю 30 відповідей, а може на одне запитання і дві відповіді з новою пропозицією. Може таке статися, що все занято, чи ні, алеж щоб на 30 лістів не получити а ні одної відповіді - це для мене був нонсенс. Я робила потуги писати далі, було 2 відповіді з якимись новими умовами і цінами... Колись я махнула рукою. Це для мене був приклад скількі перед цією країною ще роботи, щоб люди зрозуміли чому вони бідні.
Друг мойого чоловіка, росіянин за національністью, який як вдів вишиванку в 2013, то досі не знімає, був звільнений з роботи. Син його вчиться за кордоном, продали київську квартиру, купили хату в пригороді, нічого більш не залишалося як поїхати на заробітки у росію, для Європи він вже старий. Один варіант ночівлі відпав.
З родичами моїми не зрозумілі стосунки, одна половина в АТО, друга ходить до церкви московського патріархату і молиться московському батюшці. Не спілкувалися вже 2 роки, не сварилися, відмовчуємося.  В одній частині міста помер родич, чекають дізнатися цю новину від мене, хоча можна і в Вікіпедіі дату побачити. Тому опинитися в становищі чемодан-ніч-вулиця-куди мені не хотілося. Заказала готель, по нашому гаманцю дуже бюджетний.  Чоловік жартував, що в Німеччині добу прожити в своїй квартирі дороще, ніж у Київі в готелі майже в центрі. По стану і сервісу - все було гаразд. Зробили два кроки - опинилися біля Берлінської стіни, кусок якої стоїть біля німецького посольства, ще крок - біля театру, Ботанічний сад за червоним універсітетом закидав нас золотим жовтневим листям, зайшли і у Володимирський собор, а далі вулицею Тараса Шевченка, поїли Львівських пляцок.
Я все ж на слідуючий день кажу, хто знає коли я ще знову сможу побути у Київі, давай все ж подзвонимо старшому поколінню, кому за 80... Не додзвонилися, може немає в них вже телефону, користуються мобілкою, а може і їх вже немає... Поїхали трамваями-тролейбусами, не впізнали спальні райони, все якесь однакове з 70-х, алеж таке монотоне, сіре, мокре, брудне. Вийшли десь біля Бабиного яру, потім пішки по калюжах, кривих вулицях з розбитими доріжками, сходів без сходинок, поміж парканів, вздовж домів без вхідних дверей...В домі родичів є домофон, алеж на працював ліфт, пішки на 8-ий етаж. Нашу появу назвали "нас німці захопили"  - так передавалось потім розвідкою по телефонному ланцюжку. Прийшлось не годину-дві, а весь день ходити по родичах. Поки ми пішки йшли десь хтось встигав спекти медову коврижку, десь заверталася у папір банка кизілового варення як подарунок - кажу, відкривайте будемо їсти до чаю, ми прилетілі на лоукостері, ваше варення забрати в Німеччину буде коштувати 7 евро. Були ми в тих хто каже що "в расии всё лучше и продукти лучше", от тут я поперхнулася і майже вже встала на віхід. Алеж в мене мудрий чоловік - зробили затяжну хвилину мовчання, поки у всіх не навернулися на очі сльози. Війна це страшне діло, це не тільки те що робиться на фронті, це порізані на шматки по живому родини.

Києве мій...

4 коментарі:

  1. Я дуже погано знаю Київ. Коли була молода більш у Москву їздила. У Київі раніше була одного разу, проводжала подругу у Ізраїль. А зараз..... За три роки війни я була у Київі вже шість разів. Для мене, це зараз місто ВОЛІ, це головне місто у моєї Батьківщини, яка стікає кров'ю. Ввечорі приходжу додому і дивлюсь фото Київа, дивлюсь, яка погода сьогодні, скількі коштують білети до театрів та таке іньше.
    Ви пишете, що родини у Київі розділені навпіл... А у нас цей розділ йде по самому дорогому, бо у родинах буває так, що одна дитина живе у Києві та волонтер, а інша - воює на боці бойовиків. Отож воно таке АТО....

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Я вчилася в Київі, шість років там жила. З чоловіком познайомилась у Києві. Саме Київ для мене як стартова доріжка у інше життя. Алеж жити би там зараз не хотіла, зараз маленьких містечках приємніше.

      Видалити
  2. Вже кілька разів повертаюся до цього допису... якось сумно усе це...

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Щось приходить, щось відходить...Життя це вічний пошук правди і розподіл на біле і чорне. Мені також трохи прикро і сумно. Алеж в спогадах є не тільки ця сумота, є і позитив, трошки надії.

      Видалити